Тема «Латинська Америка. Африка»
Записати в конспект тему, план уроку і підкреслене в даній темі
Основні дати:
1959 р. — прихід до влади на Кубі Ф. Кастро, перемога революції
1973 р. — скинення президента С. Альєнде в Чилі, прихід до влади хунти на чолі з А. Піночетом
середина 1940-х — 1990 р. — процеси деколонізації в Африці
1960 р. — «Рік Африки»: здобуття незалежності 17 африканських країн
початок 1990-х років — ліквідація режиму апартеїду в ПАР
1994 р. — перші вільні загальні вибори в ПАР
Поняття і терміни Хунта; деколонізація; апартеїд
Особистості в історії: Ф. Кастро; С. Альєнде; А. Піночет; Уґо Чавес; Хуан Гуайдо; Ніколаса Мадуро; Нельсон Мандела; Ф. де Клерк
Мотивація навчальної діяльності
Країни Латинської Америки у роки Другої світової війни надзвичайно прискорили свій економічний розвиток. Це пояснюється тим, що вони були:
Віддаленими від фронту воєнних дій;
Воюючі держави мали значну потребу в сировині.
Через це підвищилися ціни на сільськогосподарську продукцію, що її постачала в Європу Латинська Америка. Це призвело до солідних валютних накопичень країн регіону.
Країни регіону в післявоєнний період
У ході Другої світової війни великі постачання продовольчо-сировинної продукції до Європи забезпечили латиноамериканським країнам накопичення валютних запасів. У цих умовах почала здійснюватися ідея імпортозамінної індустріалізації, тобто створення машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення власних потреб економічного розвитку. Найвищі темпи розвитку були в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії.
У 1944–1945 рр. у країнах регіону намітилася тенденція до демократизації. У цей період перестали існувати диктаторські режими в Еквадорі, Гватемалі, Сальвадорі.
У 1948 р. на черговій Міжамериканській конференції в Колумбії була створена Організація американських держав (ОАД), що діяла під впливом США.
У другій половині 1950-х років економічна ситуація в країнах Латинської Америки погіршилася. Це відбулося внаслідок падіння цін на світовому ринку на сировину та товари, вироблені в регіоні. Ресурси для здійснення імпортозамінної індустріалізації закінчувалися.
Кубинська революція
У 1952 р. владу на Кубі захопив диктатор Ф. Батіста. Корумпований режим загострив становище в країні. Боротьбу проти диктатури почали молоді кубинські революціонери на чолі з Фіделем Кастро. Після невдалого штурму казарм «Монкада» у 1953 р. Кастро засудили на 15 років тюремного ув’язнення. Через три роки Фіделя амністували і вислали в Мексику. Друга спроба державного перевороту, розпочата Кастро і його прихильниками в 1956 р., знову зазнала невдачі.
1 січня 1959 р. Кастро з невеликим загоном прихильників висадився на узбережжі Куби. Він скинув режим Батісти і захопив владу в країні. Згодом Ф. Кастро став прем’єр-міністром, фактичним диктатором країни. У липні 2006 р. Кастро передав свої повноваження братові Раулю.
Лідер кубинської революції проголосив Кубу державою, що стала на шлях побудови соціалізму. У країні розпочалися «соціалістичні перетворення»: ліквідували приватні господарства в селах, націоналізували всі підприємства кустарної промисловості, торгівлі та сфери обслуговування. Уся економіка підпорядковувалася державному плануванню та регламентації. Упроваджувалася зрівнялівка в оплаті праці.
Історичний анекдот від президента США Р. Рейгана
Фідель Кастро довго виступає на великому мітингу. І раптом чує голос у натовпі: «Горішки, попкорн, насіння». Він продовжує виступати, і знову голос: «Горішки, попкорн, насіння». І коли це трапляється вчетверте, він припиняє виступ і каже: «Наступного разу я знайду, хто це говорить і так його пну, що він опиниться аж у Маямі». І тут весь натовп заголосив хором: «Горішки, попкорн, насіння».
Революція в Чилі
Соціалістичні перетворення уряду Сальвадора Альєнде
Лідер Соціалістичної партії Чилі Сальвадор Альєнде у 1970 р. став першим у світі демократично обраним президентом-соціалістом. Розпочалася тотальна націоналізація всіх великих і середніх підприємств. У селі здійснювалося озброєне бандитське самозахоплення землі. Причому на захоплених землях, які не роздавали селянам, намагалися організувати щось на кшталт колгоспів. Разом із землею, «революціонери» реквізували рухоме майно, зокрема худобу. Власники почали масово забивати худобу; хто міг переганяв стада в сусідню Аргентину.
Уряд в адміністративному порядку різко підвищив зарплати і заморозив ціни. В умовах інфляції (яка тільки на початку 1973 р. становила 353 %) продавати товари за фіксованими цінами було економічно невигідно. Тоді були створені «комітети з контролю за цінами», які розподіляли талони, в основному серед активістів режиму. Ліві екстремісти чинили експропріації банків, напади на магазини і поліцейських, залякували суддів, громадських діячів і всіх незгодних. Крамарі, водії, юристи, банкіри почали оголошувати страйки. Соціалістична влада відповіла репресіями.
Військовий переворот 11 вересня 1973 р. А. Піночет
Хунта (з ісп. Junta) — назва об’єднань, державних органів, військових урядів в іспаномовних країнах. Нині поняття здебільшого використовують для позначення військової диктатури, що приходила до влади внаслідок військового державного перевороту.
Чилі після перевороту. Економічні реформи в країні
Після військового перевороту 11 вересня 1973 р. розгорнулись репресії: були заборонені соціалістична і комуністична партії, профспілки. Вкрай жорстко придушувався опір революційних активістів — прихильників С. Альєнде. За часи правління хунти А. Піночета за політичними й іншими мотивами було вбито близько 3200 осіб. Водночас військова хунта на чолі з А. Піночетом зуміла стабілізувати економічне становище в країні.
На референдумі в 1988 р. більшість громадян проголосувала проти продовження президентських повноважень генерала Піночета. На президентських виборах у 1989 р. перемогу здобув лідер Християнсько-демократичної партії П. Айлвін. У березні 1990 р. Піночет передав йому владу. Сьогодні Чилі — перша серед країн Латинської Америки за ВВП на душу населення, найменш корумпована і найбільш безпечна країна на континенті. У рейтингу економічної свободи країна посідає 20-те місце у світі
Проблеми Латиноамериканських держав на зламі ХХ – ХХІ ст...
Відмітна риса розвитку Латинської Америки на зламі ХХ–ХХІ ст. — зовнішня заборгованість, яка дедалі зростала. Кредитори (МВФ, МБРР та ін.), котрі бажали мати гарантії повернення боргів, вимагали докорінних реформ у неоліберальному дусі. У 1980-ті роки військові диктатури припинили своє існування в Аргентині, Бразилії, Чилі, Перу, Болівії, Уругваї, Гватемалі, Суринамі, Парагваї, ряді інших країн.
Венесуела. З 1999 до 2013 рр. президентом Венесуели був соціаліст Уґо Чавес, якого підтримувала більшість бідного населення країни. Чавес здійснював у Венесуелі інтенсивні соціалістичні перетворення, що спричинили в країні глибоку економічну кризу.
У 2012 р. Уґо Чавес призначив віцепрезидентом і своїм наступником Ніколаса Мадуро. За час його першої каденції ВВП Венесуели впав на 45 %, інфляція сягнула двох мільярдів відсотків, а мінімальна зарплата не перевищує 10 дол. США. Понад 90 % громадян страждають від недоїдання, з країни вже втекли більш як 3 млн осіб. Наприкінці січня 2019 р. венесуельці вийшли на багатотисячні мітинги, під час яких голова опозиційного парламенту Хуан Гуайдо оголосив себе тимчасовим президентом. Як лідера Венесуели його визнали майже всі країни Південної Америки і Організація американських держав, а також США, Канада та ЄС. Про свою підтримку парламенту Венесуели, який очолює Хуан Гуайдо, заявила Україна. Водночас легітимність Мадуро відстоюють Росія, Туреччина, Іран, Мексика та Китай.
Українці в країнах регіону
Українці в Аргентині. Перша невелика група українських іммігрантів прибула до Аргентини в 1897 р. Сьогодні 300 тис. українців живуть у 43 районах майже всіх провінцій країни. В Аргентині є чимало українських громадських організацій:
«Просвіта», «Відродження», «Український національний клуб» та ін..
Українці в Бразилії. На рубежі століть у Бразилії живе близько 350 тис. етнічних українців, більшість із них (310 тис.) — у штаті Парана. У конституції штату Парана є стаття, що гарантує вільний вибір вивчення мови. У 1989 р. розпочалося викладання української мови і літератури, історії України в університеті штату Парана. Українсько-бразильські відносини особливо успішно розвиваються в аерокосмічній галузі (українські ракети-носії використовують на бразильському космодромі Алкантара), енергетичному машинобудуванні, паливно-енергетичному секторі, металургії.
Мотивація навчальної діяльності
До Другої світової війни в Африці існували тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно – Африканський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії. Пік боротьби за незалежність у Африці припав на період із 1957 по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму.
6. Зміст та етапи деколонізації
Деколонізація — позбавлення колоніальної залежності; історичний процес надання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніям, що відбувалося, передусім, в Азії та Африці, за допомогою як мирних, так і військових засобів.
Процес деколонізації мав кілька етапів.
1. Середина 1940-х — середина 1950-х років. У цей період деколонізація відбувалася на Близькому Сході, у Південній Азії, Індокитаї.
2. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Цей період відзначається найбурхливішим характером деколонізації. 1960-й — «Рік Африки», коли незалежність отримали відразу 17 африканських країн.
3. 1970-ті роки. Припинила своє існування остання найдавніша колоніальна імперія — португальська.
1980–1990-ті роки. Незалежність здобули останні уламки колоніальних імперій у Африці й Азії.
7. Деколонізація Африки
7.1 Здобуття незалежності країнами Магрибу. Алжир
У 1954 р. в Алжирі розпочалося повстання проти колонізаторів. У 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР).
У 1956 р. у Парижі відбулися франко-марокканські переговори, що підтвердили визнання незалежності Марокко під владою султана Мухаммеда
У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу.
У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. Встановлення згодом диктатури М. Каддафі та її ліквідація в часи «Арабської весни» призвели до тривалої політичної нестабільності і складної гуманітарної обстановки в країні.
7.2 «Рік Африки»
У 1957 р. Велика Британія надала незалежність своїй колонії Золотий Берег (сучасна Гана), а в 1958 р. — Гвінеї. Кульмінацією процесу деколонізації був 1960 р. — «Рік Африки», коли незалежність здобули відразу 17 країн африканського континенту.
7.3 Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки
Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою колонію — Бельгійське Конго. Міжплеменні конфлікти, політичні й економічні протиріччя призвели до громадянської війни. «Конголезька криза» тривала до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося спрямувати в країну миротворчі сили. Конго стало першою африканською країною, на території якої у війні брали участь кубинці. З одного боку, це були кубинські контрреволюціонери, яких підтримували США і які воювали проти комунізму. З іншого боку воювали їхні співвітчизники та ідеологічні супротивники — кубинські революціонери на чолі з Че Геварою. До середини 1960-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніалізму.
8. Крах апартеїду
8.1 Здобуття незалежності народами португальських колоній
Серед португальських колоній першою здобула незалежність у 1973 р. після тривалої збройної боротьби Гвінея-Бісау.
Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями.
В Анголі в ході визвольної боротьби, у протиборстві з іншими угрупованнями, у 1975 р. перемогли війська Народного руху за визволення Анголи — Партії праці (МПЛА), лідери якої проголосили Народну Республіку Анголу (НРА) — державу прорадянської орієнтації.
У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протистоянні брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що цього ж року прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного шляху розвитку країни, і угруповання Мозамбіцького національного опору (РЕНАМО). У країні розпочалася громадянська війна. На початку 1990-х років ФРЕЛІМО офіційно відійшов від проголошених соціалістичних принципів і взяв курс на ринкові методи управління економікою. У 1992 р. укладено мирну угоду з РЕНАМО.
8.2 Південна Родезія (Зімбабве)
У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, у яких переміг Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.
8.3 Південно – Західна Африка (Намібія)
Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. — Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х років у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). Згодом у Намібію ввели миротворчі сили ООН, а в 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія був С. Нуйома — лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи і ринкових відносин.
8.4 Південно – Африканська Республіка
З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду.
Апартеїд (мовою африканс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення залежно від расової приналежності політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до територіальної ізоляції.
Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни. Території, де жили чорні, були тепер визначено як «білі», і місцеві перед від’їздом продавали їм свої землі задарма. У 1961–1994 рр. понад 3,5 млн людей насильно вивезли зі своїх будинків у «бантустани», де вони були приречені на злидні.
У країні існували два протиборчі політичні угруповання місцевого населення — Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА). У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув’язнення. Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення. У 1991 р. Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду. У 1990 р. звільнили Н. Манделу. На перших вільних, нерасових виборах у країні у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.
1993 р. Н. Мандела і президент ПАР Фредерік де Клерк були удостоєні Нобелівської премії миру. 2009 р. Генеральна Асамблея ООН оголосила 18 липня Міжнародним днем Нельсона Мандели.
9. Країни Африки на зламі ХХ – ХХІ ст..
Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їх постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти й інших видів палива й сировини. З іншого боку, жорстокі та затяжні громадянські війни в Анголі, Конго, Ліберії, Сьєрра-Леоне багато в чому були обумовлені саме боротьбою за надра цих країн.
Проте, здобувши політичну незалежність, молоді держави Африки фактично не стали економічно незалежними.
Основні проблеми африканських країн:
зростання залежності від зовнішніх чинників: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, закордонних інвестицій;
низький рівень розвитку інфраструктури;
3. збереження загальної неграмотності та низької професійноїкваліфікації значної частини населення;
4. високий рівень зовнішньої заборгованості;
5. поглиблення екологічної кризи;
6. збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення;
7. поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих сягає 75 %), різних хвороб, зростання обороту наркотиків і зброї;
8. міжплеменні конфлікти, громадянські війни і кризи.
Захоплення влади певною релігійно-етнічною групою зумовлює репресії проти інших народностей і племен (Уганда, Руанда, Бурунді та ін.). У ході десятків великих збройних конфліктів, які відбулися за постколоніальний період, загинуло близько 10 млн осіб.
Дайте відповіді на питання
1. Чим було викликане посилення економічного впливу США в регіоні у 1945–1960 рр.?
2. Схарактеризуйте особливості соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки в 1945–1960 рр.
3. Назвіть керівника Кубинської революції та схарактеризуйте її перебіг.
4. Визначте особливості революційних процесів у Чилі.
5. Схарактеризуйте особливості політичного й економічного розвитку Венесуели на початку ХХІ ст.
6. Якою є роль української діаспори Аргентини та Бразилії у зміцненні відносин України з цими країнами?
7. Поясніть значення поняття «хунта».
8. Покажіть на карті найрозвиненіші сьогодні країни Латинської Америки.
9. Визначте основні етапи деколонізації.
10. Розкажіть про здобуття незалежності країнами Північної і Тропічної Африки.
11. Визначте головні особливості боротьби за незалежність країн Південної Африки.
12. Схарактеризуйте політику апартеїду в Південній Африці та хід боротьби проти нього.
13. Визначте негативні чинники в економіці сучасних африканських країн.
14. Назвіть держави, які втручалися у воєнні конфлікти в Африці після здобуття незалежності африканськими країнами.
15. Поясніть поняття: деколонізація, Рік Африки, апартеїд.
Покажіть на карті країни, що здобули незалежність у «Рік Африки».
Домашнє завдання
Підручник «Всесвітня Історія» 11 клас І. Я. Щупак §25, 26
Комментарии
Отправить комментарий